Анотація:
Основні сенси життя людини:
1. Релігійний підхід: пов'язаний з вірою в Вищу Силу чи надприродну істоту. Релігії надають своїм прихильникам конкретні цілі, моральні принципи та надію на післясмертя.
2. Гедоністичний підхід: полягає в досягненні щастя та насолоди. Гедоністи вважають, що найважливіше - це досвіджувати приємні емоції та задоволення.
3. Екзистенційний підхід: сенс життя існує тільки тоді, коли людина сама визначає свої цілі та шукає значення у своєму власному існуванні.
4. Філософський підхід: сенс життя може бути знайдений у пізнанні істини, розвитку розуму, мистецтві, творчості або служінні іншим людям.
5. Біологічний підхід: З точки зору біології, основна мета життя полягає в забезпеченні продовження роду через розмноження та виживання.
Дитячий садочок
Основні сенси життя людини:
1. Релігійний підхід: пов'язаний з вірою в Вищу Силу чи надприродну істоту. Релігії надають своїм прихильникам конкретні цілі, моральні принципи та надію на післясмертя.
2. Гедоністичний підхід: полягає в досягненні щастя та насолоди. Гедоністи вважають, що найважливіше - це досвіджувати приємні емоції та задоволення.
3. Екзистенційний підхід: сенс життя існує тільки тоді, коли людина сама визначає свої цілі та шукає значення у своєму власному існуванні.
4. Філософський підхід: сенс життя може бути знайдений у пізнанні істини, розвитку розуму, мистецтві, творчості або служінні іншим людям.
5. Біологічний підхід: З точки зору біології, основна мета життя полягає в забезпеченні продовження роду через розмноження та виживання.
Дитячий садочок
Вихователька дитячого садка взяла за руку хлопчика та підвела його до дитячого колективу, який розпорошено грався в ігровій зоні.
— Діти! — голосно сказала вихователька, у такий спосіб привернувши увагу дітей, а потім продовжила: — Сьогодні у нас нова дитина. Його ім'я — Сірий. Привітаємо його!
— Ві-та-ємо те-бе у ди-тя-чо-му са-до-чку! — повільно тягнучи кожне слово, хором сказали діти.
— Молодці! Ну а тепер біжи, познайомся з діточками, — злегка підштовхнула Сірого до колективу дітей вихователька та відразу пішла геть з ігрової зони.
Сірий кілька хвилин стояв на тому ж місці, де його залишила вихователька. Ніхто із дітей не проявив жодного інтересу стосовно нього. Діти продовжували займатися тим, чим вони займалися раніше, наче нічого не сталося.
Сірий оглянувся на виховательку, яка сиділа подалі від ігрової кімнати. Вона щось писала в якомусь блокноті та зовсім не дивилася, чим займаються діти. Глянувши знову на дітей, Сірий зрозумів, що діти тут самі по собі. Хоча вихователька і присутня, але їй однаково, що тут відбувається… Вона не проявила жодного бажання хоч якось контактувати з дітьми. Вихователька сиділа за своїм столом і лише час від часу поглядала на дітей та щось записувала у свій блокнот, наче усе, що тут відбувається — це якийсь науковий експеримент.
«А дітей доволі багато… Чому ніхто з них першим не підійшов познайомитись зі мною?» — подумав Сірий. Він стояв біля порога дитячої ігрової кімнати і не знав, звідки почати знайомство. Тоді Сірий вирішив: іти знайомитись поступово від того місця, де зараз стояв.
На початку ігрової зони стояла велика коробка з з безліччю кубиків різної форми та величини. Біля коробки сидів один-єдиний хлопчик, який будував якусь вежу з цих кубиків. Він був дуже сконцентрований, та здавалося, він не помічав, що відбувається навколо.
Сірий підійшов до хлопчика та кілька хвилин спостерігав, як хлопчик будує все вищу та вищу вежу, аж поки вона не падала під силою гравітації. Кожний раз, як руйнувалася вежа, хлопчик кривився та гупав кулаком об підлогу, а потім знову починав будувати вежу.
— Привіт, мене звати Сірий, — вирішив почати розмову Сірий.
— Привіт, а я Філ, — не відриваючись від складання кубиків, відповів йому хлопчик.
— Що ти робиш?
— Хіба не видно? Будую вежу, — так само будуючи, Філ складав кубик на кубик.
«Не дуже привітно», — подумав Сірий та продовжував спостерігати за будівництвом.
Коли вежа була знову майже готова, Філ роздратовано зламав вежу та почав складати все спочатку.
— Навіщо ти зруйнував вежу, яку вже майже збудував? — здивувався Сірий.
— Бо вона не досконала.
— Тобто?
—Ти що, сліпий? Вона не така, як треба! Мені вихователька сказала, що вона має бути досконала. Істинна. Я намагаюся зробити її такою, але не виходить.
— Ого. А як довго ти намагаєшся побудувати досконалу вежу?
— Усе життя.
— І хоч одного разу вийшло?
Філ нарешті відірвався від свого заняття і глянув на Сірого, як на якогось дурника:
— Ти що, дурний? Це ж неможливо!
— Тоді навіщо весь час будувати?
Філ не відповів на запитання Сірого та продовжував будувати свою «Вавилонську» вежу.
«Дивак та й годі», — подумав Сірий. Він залишив Філа з його вежею та пішов далі по ігровій кімнаті.
Недалеко від Філа, на стільці біля стіни, сиділа маленька та доволі гарненька дівчинка. Вона плакала та час від часу витирала рукавом своєї кофточки сльози та шмарклі з носа. Схоже, вона плакала вже дуже довго, бо її щоки були червоні, а рукави кофти вже добряче були мокрі від сліз.
«Чому її ніхто не заспокоює?» — промайнула у Сірого думка і він підійшов до неї ближче.
— Чому ти плачеш? — запитав Сірий та нахилився до рівня її очей.
Дівчинка трохи заспокоїлася, але продовжувала схлипувати, а тоді сказала уривчасто:
— Філ… Філ мене не любить… — і дівчинка знову розридалася з новою силою.
— Це той хлопчик, що складає вежу?
— Ага, — сказала крізь схлипування дівчинка та кивнула головою.
— А звідки ти знаєш?
Дівчинка майже оговталася та почала говорити вже більш виразно:
— Я до нього підходила і хотіла дружити. Але Філ мене відганяє. Навіть не хоче, щоб я йому допомагала складати вежу.
— Хочеш, я буду з тобою дружити? — запропонував Сірий.
Дівчинка оцінююче оглянула хлопчика та сказала:
— Ти? Навіщо мені ти? Я хочу дружити з Філом. Я хочу, щоб мене любили.
— А чому ти не полюбиш себе сама? — запитав Сірий.
Дівчинка подивилася на Сірого, як на дивака та промовила:
— Який мені сенс любити себе самій? Я хочу, щоб мене любив хтось інший. Хтось хороший. Щоб ми стали родиною. А ти… Ти ще ніякий. Ти не знайшов себе. Я не хочу дружити з аморфним…
Останнє слово було сказане з огидою. Після цього дівчинка знову схилила голову та почала плакати.
«Ясно…» — подумав Сірий та відійшов від дівчинки.
«Якийсь дуже дивний цей дитячий садочок. Чому я знаходжуся саме в ньому?» — поміркував Сірий та попрямував далі.
Недалеко від дівчинки на килимку сиділа юрба близько з шести дітей — дівчат та хлопців. Усі їхні погляди були спрямовані на одного хлопчика, який стояв перед ними та щось їм спокійно розповідав.
Сірий підійшов до хлопчика та відразу сказав:
— Привіт, я новенький. Мене звати Сірий. А що ви тут усі робите?
— Привіт, я Єшуа. Ми обговорюємо — маму! — сказав поважно хлопчик, який був серед них, мабуть, головним. Останнє слово він сказав із таким блаженством, ніби говорив про щось дуже дороге. Інші діти, почувши це слово, посміхнулися і занурилися кожен у свої думки.
— Маму? А це хто? — запитав Сірий.
— Це людина, яка дасть нам усе, чого нам усім не вистачає. Любові! Вона за нами прийде і забере нас звідси. У кожного вона своя. Мама дасть нам те, чого нам бракує, — відповів знову поважно хлопчик і інші діти йому зааплодували.
— А де зараз мама? Чому вона зараз не дасть те, чого нам бракує? — запитав Сірий.
— Вона на роботі. Вона приходить лише під кінець.
— І ви всі чекаєте маму? — запитав Сірий поглянувши на дітей, які сиділи на килимку.
— Так, приєднуйся до нас, — запропонував йому один рудоволосий хлопчик, який сидів на килимку.
— Тільки так ми можемо спокійно провести час у цьому садочку. Чекаючи маму... — додала чорноволоса дівчинка, що теж сиділа на килимку.
— А вона точно існує? Ваша мама? — запитав Сірий.
— Ми віримо у те, що вона існує. Це надає нам сили не впасти у відчай та не плакати, — відповів Єшуа.
— Ми обговорюємо те, що вона принесе з собою, коли прийде по нас, — знову додав рудоволосий хлопчик.
— Але є ж вихователька! Вона нам теж може дати, що ми хочемо, якщо її попросити, — відповів Сірий.
Діти скривилися, почувши про виховательку. Єшуа почав розмову:
— Вихователька не має любові! Безкорисливу любов має лише мама. Мама любить нас за те що ми є, і не чекає від нас нічого взамін. Вихователька каже нам, що добре, а що погано. Вона нас не любить. Вона нас карає. Від неї треба заробити похвалу. Вихователька — не мама. Приєднуйся до нас, і ти зможеш перечекати цей час у спокої, доки не прийде мама.
— Дякую за пропозицію, але я хочу побути в садочку, не думаючи лише про маму. Я хочу чогось більшого, — заперечив йому Сірий.
— Роби як хочеш, але ти повернешся до нас, — відповів Єшуа.
— Можливо, — кинув їм на прощання Сірий та пішов далі.
Наступним, кого побачив Сірий, був круглолиций, трохи повнуватий хлопчик, який їв. Він сидів в ігровій зоні, а на його столі було багато різної їжі.
— Привіт! Я — Сірий, — почав розмову Сірий.
— Привіт. Гедон. Я їм, — промимрив хлопчик, жуючи булку, яку тримав у правій руці.
— Та я бачу. Ти голодний?
— Ні, — Гедон припинив жувати.
— Тоді чому ти їси?
— Мені це подобається. Це дозволяє мені не думати.
— Не думати про що?
— Про страх перебування тут. Коли я їм, я відволікаюся. Бо я боюся.
— Чого ти боїшся?
— Садочка. Ти що, не бачиш, які ми тут усі? Ми поламані. Граючись іграшками, ми лише створюємо таке ж поламане, як і самі.
— Чому ти вважаєш, що ми поламані? — здивувався Сірий.
— Подивися навколо. Хто із дітей насолоджується перебуванням тут? Ніхто. Усі чекають, щоб це все закінчилося чимпошвидше! Але самі діти не в змозі закінчити це самостійно. Ми — заручники долі і лише кінець дня звільнить нас. Ми покинемо цей закритий простір і розчинимося у свободі.
— Усі?
— Усі. Рано чи пізно.
— А чому з нами ніхто не грається?
— Бо ми нікому не потрібні.
— А ти чув про маму?
— Мами не існує. Це вигадка. Але мені краще потонути у їжі, ніж думати весь час про те, чого немає.
— Звідки ти знаєш, що її не існує?
— Її ніхто не бачив.
— Мені казали, вона приходить на кінці.
— На кінці не буде нічого. Порожньо. Пустка. Тому я насолоджуюсь їжею, доки тут, — сказав хлопчик та почав пити компот.
— Зрозуміло. Не буду тоді тебе відволікати, — промовив Сірий та хотів піти далі, але тут почув голос виховательки:
— Діти! Час іти на прогулянку! Усі шикуємось у шеренгу біля дверей.
«Нарешті, хоча б якась зміна», — подумав Сірий та попрямував до дверей, щоб зайняти своє місце в шерензі.
— Усі шикуємося у лінію, — продовжувала підганяти дітей вихователька.
Сірий став у лінію перший. Позаду нього почалася формуватися шеренга.
— Куди ми йдемо? — запитав Сірий хлопчика, що стояв позаду.
— Ніхто не знає, — відповів коротко той.
— Не розмовляти! — крикнула вихователька на Сірого.
«Правду казав Єшуа. Вихователька не любить дітей», — подумав Сірий.
Коли усі діти стали в шеренгу, вихователька наказала:
— Усе. Виходимо!
Сірий відчинив двері, але штовхнув їх доволі сильно. Вони широко відкрилися та вдарили керамічний горщик, який стояв позаду дверей. У цьому горщику ріс великий вазонок. Від удару дверей керамічний горщик тріснув і з нього посипалася земля.
— Подивися, що ти наробив! — вихователька тицьнула пальцем в надбитий горщик, а потім схопила Сірого за руку, вивела з шеренги та продовжила кричати:
— Ти що, не міг відкрити двері обережніше!
— Я не винен! Я не знав, що там вазонок... — намагався виправдатись Сірий.
— Іди в кут і подумай над своєю поведінкою.
Вона силою відвела Сірого повз дітей, які співчутливо дивилися на хлопчика. Поставивши хлопчика в кут ігрової кімнати, вихователька крикнула до шеренги:
— Чого стали? Ідемо. Ми всі йдемо!
— А я? — тихо промовив Сірий до виховательки.
— Ти лишишся тут, доки не визнаєш, що ти винен.
Сірий разом з вихователькою спостерігали, як діти помаленьку покидають ігрову кімнату, виходячи через двері. Сірий не відчував, що він винен у тому, що розбив горщик від вазонка. Він його просто не бачив. Але коли з цілої шеренги дітей лишилося тільки троє, страх залишитись самому та ще й кутку, переміг гордість Сірого.
— Вибачте! Я винен! Візьміть мене з собою, — благально попросив Сірий та сльози бризнули з його очей.
— Ти недостатньо покараний. Стій в кутку, — жорстоко сказала вихователька та попрямувала з кімнати за дітьми.
Усі діти вийшли. Сірий почув, як двері зачинились та закриваються на замок.
«Чи мені стояти ще у кутку, якщо вихователька вже пішла? Напевно, ні...» — подумав Сірий та вийшов з кутка кімнати. Він підійшов до дверей та спробував їх відчинити. Вони були замкнуті на ключ.
Сірий залишився сам у кімнаті. Він злякано оглянув кімнату. Усі іграшки, що були в ігровій кімнаті та їжа втратили для нього сенс. Сірого охопило відчуття самотності.
«Ось, що чекає у кінці…» — подумав Сірий. Він ліг на підлогу кімнати та тихо заплакав. Сірий чекав. Чекав на маму та весь час думав:
«Вона ж мусить прийти! Так казав Єшуа — вона приходить на кінці. Єдине, що залишилось мені у цьому житті — це чекати на маму. Адже вона існує! Вона прийде і врятує мене! Своїми обіймами подарує любов, якої мені зараз так бракує...»
***
Дякую за прочитання.
Незабуваєм за коментарі :)
Автор — Василюк Сергій
Незабуваєм за коментарі :)
Автор — Василюк Сергій
Редактор — Серебрій Лариса
Контакти автора:
Коментарі (9)
А ще діалоги взагалі без пунктуації - вершина майстерності, хвалю!
"Летіла ракета і впала в болото - яка є оплата - така і робота".
А коли намагаєтеся пропихати іісусиків де тільки можна - одразу відчуття, що свідки єговські намагаються писати фантастику.
Про подругу було класне, про лікаря і пацієнта, а зараз що не текст - суцільне релігійне чтиво. Це, на жаль, нудно.
Я прихильник атеїзму, що відчувається у моїх творах таких як "Друге пришестя" чи "Історія буття".
Проте я очікував що хлопчина проявить трохи оптимізму і візьме ситуацію в свої руки, замість того щоб покладатися на вигадану маму 😁. Хоча деякі діти вчинили б точно так як і герой оповіді, а мої очікування це ознаки мого життєвого досвіду.
З оповіді не зрозуміло що герою загрожує смерть.
Я вважаю себе помірно релігійним, але бути релігійним і бути фанатичним - це різні речі. Коли релігія затьмарює собою все інше - це уже фанатизм. Хлопчина в кінці не спробував знайти ніякого виходу самостійно, не став боротися. Просто чекав "маму". Як на мене - це уже фанатизм.
Мабуть, просто це оповідання для мене занадто особисте. Коли героя зачиняють самого, я хотів передати відчуття самотності, депресії та безвиході, яке зазвичай охоплює людей присмерті. Тоді людина розуміє, що насправді вона вже зараз нікому не потрібна, лише обуза для рідних та навколишніх... Тоді людина свідомо погружається в ілюзію, що її врятує вигаданий Бог. Це надає їй надію, що щось буде краще.