Я люблю читати. В мене це від мами. Пам'ятаю якось коли в чергове вимкнули світло (десь наприкінці 90-х на початку 2000-х) вона сиділа при свічці перечитувала книгу. Новелізацію бразильського серіалу "Жорстокий янгол". Перечитувала! Тобто вона вже знала, що там, просто не могла відірватися. На ранок свічка була коротшою.
Я не сплю вдень. Ще в садочку я пам'ятаю як мої одногрупники набісившись засинали на тихій годині. Я ж лежала спокійно, бо треба було економити енергію для другої половини дня. В літньому таборі теж розклад, і щоб даремно час не гаяти я брала на море з собою книжки. Спочатку казки потім перейшла на "Тарзана". От з цих пригодницьких книг мене затягнуло в читання.
Не пам'ятаю, чи в молодших класах на медогляді я могла прочитати нижній рядок під час перевірки зору, чи ні. В старших я цього зробити вже не могла, і сідала не першу парту. Невелика короткозорість не потребує обов'язкового придбання окулярів. Так і закінчила школу.
Вибір професії для випускника - це стрес. Поступила я в училище культури. В мене туди була протоптана доріжка з двох боків: мамин старший брат закінчив режисерське відділення, татів племінник вивчився на хоровому. Я ж пішла на бібліотечне. По-перше мені робота з книгами по душі. По-друге така робота скорочує контакти з неадекватами до мінімуму (колеги не рахуються). По-третє впадлу було заморочуватись з творчим конкурсом, а з моїми високими балами ЗНО мене на бюджет взяли без питань (вся стипендія лишалася на книжковому ринку звісно).
Диплом училища - молодший спеціаліст. Якось не солідно. А гайда здобувати вищу бібліотечну освіту. Приїхала, документи подала, екзамен здала, поступила на другий курс.
Як іногородньому студенту мені виділили койко-місце в гуртожитку. Підселили до третьокурсниці, яка як я після училища поступила на другий курс тільки роком раніше. Тільки от не по своїй волі вона обрала спеціальність. Куди батьки послали туди і пішла вчитися. Звичайна справа.
Я коли потрапляю у нову для себе ситуацію то замикаюся в собі. В цьому полягає секрет мого приємного першого враження - я здебільшого мовчу. От і на новому місці я на початку не дуже балакливою була. Та й взагалі не люблю даремно базікати.
Тоді я мала звичку дового дивитися на людину, якщо вона на мою думку утнула якусь дурницю. А враховуючи мою короткозорість - ще й примружувалась. Такий собі осудливий погляд Піддінгтона. Сусідка моя отримувала від мене багато таких поглядів. А так як натура вона вразлива, чутлива - одного разу їй приснилося, що я ганяюся за нею з сокирою. І звісно розповіла всім про це. Жарти про сокиру стали нашим локальним мемом. Мені навіть збирали гроші на придбання сокири. Та не склалося.
Подруга моя по чаюванню підписала мене у себе в телефоні як "Топорщица". Так я і почала себе підписувати. Ну, а українською я стала Сокирницею.


А сусідка ляклива бо часто мене лякалася. Та це все через неуважність. Повернулася я до кімнати, стала у куточку біля дверей, щоб розутися. Заходить вона. Помічає мене і лякається. Я ж не спеціально за дверима сховалася. Просто взуття знімала. Хоча один випадок вона мені пригадує досі. Та про це якось іншим разом.